DUBiK
Алхимик
Пол:
Сообщений: 4373
Эксперт-универсал
|
|
« Ответ #1253 : 24 Ноября 2011, 09:06:11 » |
|
Вічна память жертвам репресій та Голодомору!
"Розповіає: Луцишина Надія Дмитрівна,
1920 р.н., с. Крищинці, Тульчинський район.
Двоє нас, брат менший з 1932 року народження і я. Врожай-то був не такий весьма хороший. Засуха була, але всеодно можна було вижити. Але у зв'язку з тим, що все забирали, поставку щоб дати, та ще і якусь добавку, вобщем «вишептали» усе зерно. Приходили з района бригади з 8-10-ти чоловік та й ходили по хатах. Було таке, що люди ховали це зерно. Мій батько також ховав. Була піч така, а під нею ниша, то мій батько туди мішок ячменю всунув, а мама її замастила, усе замаскерувала, дровами заклала. Але коли батько пішов, бо ми на окраїні села жили, коли батько пішов у село і почув там, що скрізь із залізними палицями ходять і стукають, і в землю втикають, шукають того хліба, то прийшов батько і з мамою вночі розвалили це все. Витягли той мішок ячменю та сховали були на посівну, щоб посіяти було чим. Та вони прийшли, та забрали все це. А частину мама засипала в горшки такі великі, в них на весілля або на похорон варили обід... Ці горшки були на горищі, а мама у ці горшки та баночки... понасипала зерна. Та от прийшли, шукали скрізь, повисипали з цих баночок та горшків і забрали все, остались тільки буряки в погребі і гарбузи у хаті, може штук 15-20, оце все, що нам осталось їсти на зиму. "
Київська область
Свідчення: Жигадно Оксани Андріївни,
1926 р. н., м. Боярка
Голодомор - то таке страшне, шо хто живий остався, до смерті буде помнить. Та які причини, коли в людей все начисто забирали, а якби і душу можна було забрати, то комуністи і те б украли. Та отак приходили раз, потом ше раз, коли бачуть, що не вмирають. Приходили голодранці та деякі, що приходили в село і нікого не знали. А були й такі звірюки, як ото у сусідки брат був двоюрідний, то оце вуса не росли, зелений, то він у другій хаті жив, а в селі то шо не хата, то куми, родичі, то він до тітчиної хати приходив. Як ото такий активіст і у родичів забирав. То тітка його прокляла, як він другий раз прийшов з чоловіками, чисто друзі його прокляті були, так вони підводою у той день через дамбу їхали, а вона ще в той час не замерзла гарно і в той же день утопився.
Їх звали активістами, швідьками, комуністами. Не вмирали ті, шо ходили, а також євреї. Вони в нашому селі шинок тримали, а коли голод почався, то з шинку зробили Турксеб і міняли золото на зерно. А де ж в селі те золото? Біля річки, хто там жив, так і жаб варили, і очерет, поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок, то їли. Так оце ходили власті і витоптували той очерет, то вони ж про очерет начальству не звітують, але все одно ходять і витоптують, і випалювали. Ну як коли це все тільки почалося, то деякі жінки ходили, мабуть, в різні другі села по два дні, у кого діти малі і сир з кози несли у пазухах. Так на дорогах власті, де стрінуть, так витягали і топкали, вони ж його такого не їли. Сталін, мабуть, то як помер, то вже й життя почалося. У 33-му році вимирали цілі сім'ї, цілі села. З сіл йшли в район в надії на смітнику знайти хоч лушпиння з картоплі. Але вже нічого їстівного не було. Люди вмирали, падали на ходу. Люди ходили сонні-голодні. Батько помер. А біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою. Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила (карболка то отрута, щоб запаху не було від рештків). Поїли - і мама померла, а я, мабудь, з'їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі впала, знепритомніла. А моя старша сестра в той час пішла з сусідами в ліс, щоб нарвать трави, називали левурда, що часником пахне. Прийшла додому, мама вмерла. Їздила підвода, збирала мертвих, завернули маму в рядно й повезли. Там стояли чоловіки, біля глибокої ями. А ми, діти, стали голодні, отупілі, нічого не розуміли, що то діється. Нашу маму вкинули в яму, а ми даже не плакали. А коли пішли додому, настав вечір - темно. Аж тоді до нас дійшло, ми зрозуміли, що мами вже немає. Ми стали плакать, кричать, звати маму, отак сиділи, кричали, що якби не сусіда, то, мабудь, серця б полопались. Сусіди нас заспокоїли, погодували й розійшлися. Досками забивали вікна, а бур'яни повиростали вище хат. Були села мертві. Але недовго так було. Влада навезла людей з Росії і з Білорусії. Заселили. Потім розказували, що з Польші хотіли допомогти голодуючим на Україні, але радянська влада сказала, що в нас голоду немає. В Олександрівці багато жило євреїв в той час, але в голодні роки ні один не вмер... .... Свідчення Варвари Тимофіївни Ющенко,
1918 р. н., с. Хоружівка, Недригайлівський район
Як організували колгосп, батьки відразу ж пішли. У 1932 році ходили бригади по 5-6 чоловік і все в людей забирали. У нас тут організували «Спартак», була комуна, кілометри чотири від села. Були там активісти. Були жінки, такі «герої», що дітей викидали з вікна. Одну з них недавно поховали - так, бідна, страдала, так уже мучилася, і в лікарні, і скрізь, що, не дай Боже... Була дуже грішна... Ходила та бригада до людей із залізними палицями, ширяли ними одразу під поріг. Зерно шукали. У зерні діло було! - продовжує Варвара Тимофіївна. - У моєї тьоті рідної було троє дітей, хлопчиків, і чоловік. Прийшли вони, найшли торбиночку зерна, як казали, рукавець... Було воно сховане в грубі коло печі, ну хтозна, мо', кілограмів шість, мо', вісім. Зерно забрали і чоловіка забрали - за те, що сховав і не признався. Посадили його в тюрму, били його там, місяців через три повернувся хворий, як оце називають, грудна жаба. Переночував дві ночі, на третю ніч каже жінці: «Гукай хлоп'ят, я...» - та й помер. Шукали, Боже мій. Раз, знаю, до нас прийшли, а дома не було ні батька, ні матері. Заставляють мене лізти на хату, бо там було сухо, вимазано для зерна. Коло хати драбина була. Я лізу... Один зі мною. А їх п'ять лобів стоїть мужчин, тоді вони мені такі страшні були... Тільки знаю, як боялася я. А вони все шукали, де ж заховано. Один під сіно шурнув ключкою, а вона й посунулася. Затупали ногами всі, а сусід, дядько Іван, підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього там землянка була, то там тепер яма, через те ваші ключки лізуть». Ну тоді вони пішли. Боже сохрани! Їли в голод листя з липи, пекли з нього такі «маторженики» (коржики). Корови спасли людей. У нас була добра корова, більше 30 літрів давала молока. А ще батько закопали зерно на городі в дерев'яній діжці, вона вистояла, і тоді ми весною на таку саморобну драчку тертушку його драли і так вижили. А людей багато, ой багато померло з голоду... Люди їздили в Росію міняти чи одежу, чи полотно. І пропадали там десь у дорозі. Такого багато було... Учитель у нас був, Анатолій Костянтинович, українську мову читав. У нього жінка померла. А двоє дітей в голодовку були малі. Кожен день ми давали йому молоко, він усе, було, каже: «Ви мої спасителі, ви спасли мою сім'ю». Люди помагали одне одному. Сиріт забирали родичі, сусіди. Я часто кажу - які ми тепер переробилися. Українців тепер щирих нема... Було, мій дід Гордій ще молодим доглядав за бездітними дідом і бабою, помагав їм усе... Запис зроблено Борисенко В.К. у жовтні 2003 року
....
«Голодовка штучно була зроблена. У нашому селі душ 500 вмерло, а в сусідньому - десь 750 душ. Їли лободу, рогозу, худоба здихала - їли. Батько був головою сільради, він дав вказівку видати людям по склянці гречки. Батько роздав гречку, і його за це заарештували на другий день. Батько вижив, а мати вмерла в голодовку».
Міхолевський Віктор Петрович, с. Литвинівка, Жашківський район, Черкаська область
«У 1932-1933 роках ми з сім'єю жили в Херсоні. Добре пам'ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім'я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок - оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон - портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег». Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р. н.
«Все забирали ті активісти і пропивали і проїдали те, що позабирали. І худобу забирали, курей, півнів, інвентар різний. І одяг добротний самі тоді носили. Забирали в основному в розкуркулених, бо в бідноти нічого не було. Саджали у в'язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам'ятаю, приорали, а людям не дали. Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в'язниці саджали... Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Це добрі люди допомагали. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в'язницю піде».
Біла Марія Федорівна, 1927 р. н., смт. Велика Олександрівка, Херсонська область
«Забирали активісти борошно, крупу, де в горщиках було, то висипали, брали одяг, худобу. Не можна було ніде заховати. Ходили з щупами. Це Карюк Тиміш, Курдах Хведько, Лев Льовандовський на гору вилазив, шукав».
Цимбалюк Ольга Вікторівна, 1917 р. н., с. Велика Березна, Полонський район, Хмельницька область
|